Творчість галицьких композиторів-священників в останні десятиріччя
після здобуття Україною Незалежності привертає щоразу більшу увагу. Не в
останню чергу це викликано тим, що засновник «перемишльської школи»,
перший в плеяді композиторів-священників Михайло Вербицький є автором
національного гімну. Великою популярністю в репертуарі сучасних
професійних та аматорських колективів користуються пісні та хори деяких
інших митців з цього кола – «Цвітка дрібная», «Крилець, крилець» та особливо
«Родимий краю» Віктора Матюка, «О, не забудь», колядки «Бог ся раждає» та
«Во Віфлеємі нині новина» Остапа Нижанківського, «Над Прутом у лузі»,
«Там, де Ятрань круто в’ється», «Заграй ми, цигане старий» Сидора
Воробкевича, «Витай між нами», «Христос воскрес!» Йосипа Кишакевича та
ряд інших. Те, що вони були також авторами музично-сценічних артефактів,
жанр яких визначали по-різному: співогра, оперета, водевіль тощо, відомо та
навіть проаналізовано в теоретичному аспекті. Проте, на жаль, за роки
Незалежності, незважаючи на те, що відбулась офіційна «повна реабілітація»
заборонених радянською ідеологією композиторів та літераторів, авторів
співоігор, вони лише тепер поступово повертаються у музичний обіг, і то
здебільшого у концертному виконанні, а не на сцени оперних чи драматичних
театрів, де вони насправді мали би зайняти своє належне місце.
Тож увага до музично-театральної творчості в західноукраїнському
культурному середовищі викликана їх унікальною роллю в національній історії.
Адже недаремно музикальність визначено як одну з найхарактерніших прикмет
української нації. Як приклад особливої ролі музики в суспільстві можна
навести гасло хорових гуртків товариства «Просвіта» в другій половині ХІХ –
першій половині ХХ ст.: «Піснею до серця, а серцем до Бога і Батьківщини».
Проте, деякі аспекти розгляду театральної спадщини галицьких
композиторів-священників, і в ще більшій мірі – буковинця, православного
священника Ісидора Воробкевича, залишаються невисвітленими, зокрема
нерідко вельми критична оцінка «застарілості» їх музично-сценічних
артефактів, невідповідності до духу часу викликана неврахуванням важливих
чинників, серед яких передусім виділимо специфіку їх світогляду, як осіб
духовного сану та митців, що головною своєю метою ставили просвітництво та
піднесення культурного рівня демократичного загалу. У фокусі дослідження
виявляється вивчення феномену галицько-буковинської співогри з урахуванням
загальноєвропейських тенденцій демократизації музичного театру та посилення
його етико-дидактичної ролі особливо в добу Просвітництва, коли різні жанрові
версії демократичного театру протиставлялись опері. В цьому сенсі побутовокомічна п’єса з музикою і співом, що отримала в різних культурах різне
термінологічне визначення, була одним із провідних жанрів. З іншого боку
наголошується провідний вплив національної традиції, що в даному випадку
поєднує духовно-релігійні витоки моралізаторської природи сценічних
артефактів М. Вербицького, П. Бажанського, В. Матюка, І. Воробкевича.
Тому важливим видалось з’ясування історичних передумов, що склалися
в багатовіковій традиції як європейського Просвітництва, так і національного
музично-сценічного мистецтва, і стали підґрунтям формування галицької та
буковинської співогри, визначили її соціальну заангажованість, а також
розкриття головних художніх пріоритетів композиторів-священників, головних
духовно-естетичних цілей, заради яких вони звертались до жанру співогри, а
відтак обґрунтування їх вибору певного комплексу музично-виразових засобів.
На основі поставлених запитань і необхідності вирішити їх у контексті
сучасних завдань української музичної культури в добу протистояння з
російською агресією та утвердження національних духовних цінностей
формуються основна мета та завдання поданої роботи.
