У дисертації досліджено вокальний тембр співака, який виступає семантичним фактором жанрової специфікації оперної поетики. Тембр визначено ключовою характеристикою вокального звуку, наділяє звук смислом та семантичним значенням. В оперному мистецтві вокальний тембр виступає як фактор драматургії твору, що створює складний комплекс способів виразовості у єдності з образним смислом музики. Саме тембр визначає неповторну обертонову «ауру» звуку, як головне багатство голосу вокаліста. Одночасно тембр голосу виступає не тільки природною характеристикою, але й технологічним способом виразового та смислового наповнення вокального висловлювання, що зумовлює його інтерпретаційний потенціал. Метою дослідження виступає обґрунтування тембрових властивостей вокального голосу як головного психолого-виконавського осередку оперної поетики; об’єктом дослідження виступає драматургічна роль тембрових показників оперного вокального голосу у триєдиній комунікації «композитор – співак – слухач/глядач»; предметом дослідження є семантика оперного тембру як визначального чинника психологічного портретування оперного образу.
Тембр виступає як компонент музичної мови, що відповідає за передачу смислу, прихованого у надрах музичної тканини. Через тембр музичне мовлення знаходить проголошення звукового матеріалу як смислового послання, тому тембр є вагомим «штрихом” у портретуванні оперного образу – визначення його характеру, пізнання його темпераменту та програмування його зовнішніх сценічних проявів – міміки, ходи, пластики, художнього вирішення сценічного костюму.
Цілісність художнього образу неможливо зрозуміти через раціональне мислення, що спирається на жорсткий принцип детермінації та виключає емоційну природу як неконструктивну. Тільки чуттєве, метафоричне мислення, що ґрунтується на емпатії, дозволяє повноцінно сприймати художній образ у всій його повноті та неповторності. Найскладнішим у визначенні та поясненні тембру є те, що він завжди відчувається суб'єктивно. Тембральне впізнання та чуттєва реакція на тембр визначаються глибинними архетипними образами. Тембр голосу ініціює виникнення міжчуттєвих асоціацій, структурованих як конверціально (традиційно), так й суто індивідуально. Саме тембр, особливо тембр людського голосу, викликає у нашій свідомості міжчуттєві асоціації – синестезії, що збагачують сприйняття музики.
Правомірність розділення голосу на різні тембри-амплуа пояснюється з точки зору психологічно-виконавського феноменології оперного співу та розуміння оперного мистецтва як особливого виду сценічної комунікації, яка визначається не тільки суто голосовими даними, а й психофізичними характеристиками співака, що надає можливість більш повно та розгорнуто розуміти та прогнозувати народження художнього музичного образу в опері. Тембр-амплуа виступає інструментом «внутрішнього психологічного портретування» (О.І. Самойленко) оперного образу. В опері внутрішня дія персонажу реалізується звуковими засобами певного тембру-амплуа, і «факт діяння реалізується через звучання» (О.І. Самойленко). Характеристики тембру-амплуа виконавця певної партії грають визначну роль у реалізації авторського задуму та виступають як первісне підґрунтя всебічної реалізації жанрової специфіки опери як сценічного мистецтва. Тембр-амплуа у оперній виступає як комунікативний та психологічний інструмент у реалізації художніх завдань загального тезаурусу оперної вистави.
