Дисертація присвячена комплексному дослідженню стану, повноти, основних тенденцій розвитку сучасної української історіографії проблематики бойових дій Української повстанської армії на заключному етапі Другої світової війни в Європі. Актуальність її теми обумовлена необхідністю комплексного осмислення надбань української історичної науки з кінцевою метою творення об’єктивної картину бачення у вітчизняному історичному просторі цієї наукової теми, визначенню її реального стану та тенденції подальших досліджень.
Дисертація складається з трьох розділів (8 підрозділів), у яких проаналізовано науково-історичний процес висвітлення бойових дій Української повстанської армії на заключному етапі Другої світової війни (в Європі) у означених хронологічних рамках дослідження: від проголошення незалежності України 1991 р. й до сьогодення.
У вступі визначено актуальність теми дослідження, його мету, дослідницькі завдання, об’єкт та предмет дослідження, практичне значення отриманих результатів, хронологічні й територіальні межі, особистий внесок здобувача. Чітко виокремлено наукову новизну дисертації: вперше на дисертаційному рівні проаналізовано новітню вітчизняну історіографію з конкретної проблеми: бойових дій УПА на заключному етапі Другої світової війни; систематизовано й узагальнено досягнення вітчизняного історіописання доби Незалежності, з’ясовано методологічні підходи, концепції, наукові дискурси, проблемно-тематичні напрямки та результати новітніх українських досліджень із заявленої в роботі проблематики.
У першому розділі з’ясовано стан наукової розробки теми, джерельну базу та методологічні засади дослідження. Визначено, що новітнє історіописання позначається різновекторністю тематичних пошуків, усебічністю, проблемністю, різнобічністю поглядів і тенденцій висвітлення питань бойових дій УПА на заключному етапі війни. Доведено, що сучасні наукові студії характеризуються високим рівнем критичності, об’єктивності, логічності, неупередженістю у викладенні фактологічного матеріалу, формулюванні узагальнень.
Для вирішення поставленої в роботі мети та дослідницьких завдань було використано вагомий комплекс джерел, акумульований у восьми тематичних групах. Визначено, що залучена до дисертації джерельна база є цілком достовірною та репрезентативною, характеризується високим рівнем наукової й інформаційної значущості. Чітко визначено методологічний інструментарій, практичне використання якого сприяло виявленню стану, повноти, основних закономірностей і провідних тенденцій української історіографії доби Незалежності з досліджуваної проблематики, зрештою – отриманню логічно-обґрунтованих, достовірних суджень та висновків.
У другому розділі визначено основні етапи й напрями розвитку новітніх українських історіографічних студій функціонування / боротьби УПА в роки Другої світової війни. Простежено процес інституціоналізації досліджень проблематики УПА в науковому просторі України в роки Незалежності. Зосереджено увагу на академічній інституціоналізації досліджень проблематики УПА, розбудові її інфраструктури, визначенні пріоритетних завдань. Серед вітчизняних наукових академічних та громадських інституцій, що опікуються проблематикою УПА, виокремлено діяльність структурних підрозділів НАН України – Інституту історії України, Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича та Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, також Українського інституту національної пам’яті, Центру досліджень визвольного руху. Зроблено акцент на важливості ролі у формуванні подальших науково виважених тенденцій дослідження зусиль робочої групи, що була створена й функціонувала при урядовій комісії з вивчення історії ОУН і УПА. З’ясовано, що українські наукові інституції, у площині основних завдань яких перебуває проблематика УПА, сприяють концептуальному осмисленню та вирішенню ключових питань, направлених на унормування як діяльності повстанської армії загалом, так і об’єктивного бачення її ролі та місця в перипетіях Другої світової війни зокрема.
Для предметного аналізу виокремлено історіографічний дискурс першого десятиріччя незалежності України. Визначено, що на завершення цього хронологічного періоду вдалося практично повністю викоренити емоційність, популізм, заангажованість, політизованість у висвітленні проблеми, що було притаманне українським дослідникам в перші роки розбудови незалежної держави. Українська історіографія позбавлялася тоді ідеологізованості та починала опиратися на документальне обґрунтування процесів, поступово заповнюючи інформаційний вакуум щодо оцінки діяльності УПА. Українське історіописання пройшло еволюцію поглядів від суб’єктивного, емоційно забарвленого, полемічного, політично заангажованого трактування проблематики УПА до критичного, логічного, більш виваженого та об’єктивного аналізу висвітлення означеної в дослідженні проблеми.
